Життєві проблеми людей похилого віку не втрачають актуальністі ніколи. Тим більше в Україні, де дідусі та бабусі незрідка позбавлені елементарного: бракує гроші на харчі, теплий куток, лікування… Чи не тому так часто тліє смуток чи неприкаяність в очах тих, про кого прийнято говорити: їде, мовляв, не на ярмарок, а з ярмарку?
Справа тут звісно, не у віці, точніше, не лише в ньому. Куди більше тисне інше – відчуття покинутості, незатребуваності, самотності, безвиході, за якими – прожиті роки надій і сподівань, перейдені шляхи, живі долі, трепетні почування і неминучі втрати. Де шукати ради-розради, до кого притулитися душею, кому висповідатися, з ким поділитися набутим, передуманим, осмисленим? Невже депресивна порожнеча – це все, на що літня людина може сподіватися у цьому стрімкому, буремному, нерідко байдужому чи й безжальному потоці подій і явищ, що вирує за вікном твоєї тихої, як прийнято говорити, старечої гавані?
Чи відповість, а якщо так, то чим відповість на цей німий крик старечих очей сьогоденне суспільство з його культом молодості й сили, насильства й жорстокості? Питання це далеко не риторичне: адже насправді маємо справу не з луною минулого, не з його знеособленим відгомоном: багатьом, дуже багатьом із цих людей насправді є чим пишатися, заради чого жити… Вони, як і решта світу, так само невіддільні й від сьогодення чи майбуття, від їх неминучих, одвічних пошуків глибинного змісту та непроминущого сенсу людського життя. Вони так само прагнуть відчувати його повноту – попри всі нинішні труднощі й негаразди, недосконалість і біль несправджень…
Цей фото репортаж зроблено в будинку актора ім. Н.Ужвій, що знаходиться в Пущі-Водиці під Києвом. Не дай Боже, доживати так свій вік, та на жаль наша держава не дає нікому надії на майбутнє…. Всі ті хто не може працювати — повинні піти з цього світу. Така сьогодні державна політика новеньких українців….
